КРИЗА ДУХУ |
Спостерігаючи хід історії у сучасному вимірі, мимоволі проводиш паралелі історичних подій та явищ, які вже переживало людство. Відомо, що великий Рим, як розвинена цивілізація, занепав не стільки від навали варварів, як від власної духовної деградації, розбещення та розтління суспільства, стратифікованого на люмпенів, плебеїв та патриціїв. Кожна нація, особливо в глобалізованому світі, прагне виграти цивілізаційне змагання та зайняти достойне місце у світових процесах, забезпечувати достойний рівень життя собі та робити свій внесок у збереження і розвиток світової спільноти.
Не можна сказати, що нинішня владна команда не має політичної волі до модернізації країни, уміння організувати процес та проконтролювати його виконання. Приймаються системні рішення, виділяються певні ресурси. Один прорив на будівництві ЄВРО-2012 чого вартий. Треба віддати належне, справдився передвиборчий лозунг регіоналів: «Донецьк порожняк не гонит».
Не позаздриш сьогодні тим, хто очолює і веде країну. У світі наростає все більше проблем. Технологічний розвиток не сприяє суттєвому покращенню життя, не вирішує проблему голоду, злиднів, стихій та катастроф на планеті. Людство дедалі більше охоплює страх та пригніченість перед майбутнім. Будь-яке повідомлення про теракт чи спалах інфекції викликає паніку та стрес. Спостерігаючи за поведінкою керівників навіть найрозвиненіших країн, стає очевидним, що вони знаходяться у стані погано прихованої розгубленості перед накопиченням зростаючих проблем, що набувають не тільки глобального характеру, а що найголовніше - соціально-політичного. В масових виступах в США, Італії, Англії, інших країнах Європи чітко проглядається одна мотивація - вимога справедливості. Люди розуміють, що вироблені у світі матеріальні блага та накопичені грошові ресурси накопичуються і розподіляються несправедливо.
Нещодавно тижневик „Дзеркало тижня" надрукував дані про те, що 1980 р. світові фінансові активи приблизно дорівнювали світовому ВВП (12 трлн. і 10 трлн. дол. США), а вже у 2007 р. перші перевищували другі у 3, 5 рази: 195 трлн. і 55 трлн. дол. США, відповідно. Тобто, відбувається збагачення фінансової верхівки фактично через віртуальну економіку.
Це означає, що ліберальна модель розвитку, яка будувалася десятиліттями, що охопили і вікові виміри часу, завела цивілізаційний розвиток країн, які слідували їй, у тупик. Очевидно, що і «наш потяг» вибрав координати маршруту також у цей напрямок. Бо, якщо для італійців чи американців видається їхнє суспільство як несправедливе, то для українців уся система життєдіяльності насичена кричущою несправедливістю. Несправедливість у розподілі засобів виробництва в процесі приватизації, використанні національного багатства, оплаті праці, доступі до освіти, медицини, культурних надбань, спорту нарешті, пронизує усе суспільство. Якщо навіть у країнах з розвиненою капіталістичною системою виробництва більше 40% засобів виробництва знаходиться в руках держави, а значить працює на суспільство, то в Україні цей показник дійшов до критичної межі у 20% і видно це ще не кінець, існують наміри і далі передавати ресурси із рук держави до приватної власності. Хотілося б звернути увагу суто на психологічний аспект, який теж вплинув на депресію нації. Вітчизняні олігархи через засоби масової інформації намагаються показати який поганий соціалізм, клеймуючи більшовиків за те, що вони у 1917 році забрали і поділили власність надбану дворянами, поміщиками, тобто панівним
прошарком. Але чим вони відрізняються від тих більшовиків? Лише тим, що більшовики сконцентрували ту власність у руках держави а за 20 років доморощений олігархат забрав у народу за безцінь власність і поділив її між обмеженим колом осіб. І сьогодні найменші несправедливі дії влади провокують народ на повторний сценарій розвитку подій. Адже нехай ніхто не сумнівається в тому, що такий розподіл власності не зачепив свідомість і душу народу, і прийде час, коли народ не тільки спитає про це, але й прийме рішення - справедливе. Крок за кроком народ буде нагадувати владі про свої права і про обов'язки влади перед ним. Нехай, наприклад, робітники того ж Луганськтепловозу змовчали, коли у них фактично забрали підприємство, а їх самих позбавили роботи, бо відіграла роль їхня зневіра у тому, що вони в силах щось змінити. А може навіть і апатія, адже 15 років нестабільності, в якій перебувало підприємство, наклали свій відбиток. Тим більше, не втримався перед натиском тодішньої влади і авторитет потужного інвестора, за спиною якого ціла корпорація іноземної держави. Відтоді пройшло небагато часу. І вже сьогоднішні події під Верховною Радою показали, що народ психологічно переступив бар'єр недоторканості «власть и багатство имущих». За всі ці роки втрачено авторитет народу до суспільства через аморальність та несправедливість, що панує в ньому.
Від того потрясіння на початку 90-х років, коли знецінилися гроші, мільйони залишилися без роботи, змінили спосіб життя, діяльності, населення не може оговтатися по цей день. Науковці відкрито ставлять діагноз, що суспільство хворе і українська нація переживає кризу ідентичності, яка оцінюється як найбільш вразлива для неї, порівняно із політичною та економічною кризами, оскільки вражає її етнологічні особливості, на ментальному рівні загрожує змінами у соціальній поведінці та генетичній спадковості для майбутніх поколінь.
За оцінками Інституту Альберта Ейнштейна (США) у 2008 році показник депресивності українського суспільства перевищив 66% населення, що на думку вчених виключає можливість для країни здійснити оптимістичний прорив.
І вивести із цього депресивного стану суспільство буде складніше , ніж із економічної кризи. Саме цим пояснюється те, що люди вже не сприймають навіть позитивних зрушень в економіці.
Упродовж 20 років українець, з одного боку радіючи з того, що живе у вільній Україні, не може збутися гнітючого відчуття, що у нього „вкрали" державу, Батьківщину з великої літери.
Держава, покладаючись на те, що ліберальна економічна модель усе відрегулює сама, фактично самоусунулася від своєї виховної функції. У складний період деідеологізації та переходу від старого до принципово нового суспільного буття не визначила єдиних неполітичних установок у свідомості людини з позицій цивілізаційного підходу. Намагання сформулювати національну ідею перекрилися нестримною жагою наживи в процесі первісного накопичення капіталу, яка охопила політичну верхівку країни. І схоже не відпускає по сьогоднішній день. І це найбільш пригнічує і обурює
народ. Навіть патріот сьогодні задумується, а яку ж державу йому відстоювати. Якщо таку, що забезпечила розкішне життя олігархам, які заволоділи більшістю національного багатства, то у нього в душі все протестує. Історики пояснюють великі прориви в цивілізаційному розвитку підйомом духу усієї нації, концентрацією саме духовної енергії в єдиному напрямі. Піднімати і модернізувати країну народ хоче для себе і своїх нащадків, а не для «обраних».
Невеликий екскурс в історію. Зараз, звикли оцінювати, знову ж через ЗМІ, період радянської влади як тоталітарний режим, концентруючи увагу на голодоморі та репресіях. До речі, наші нащадки адекватно оцінять втрату нації у 5 мільйонів чоловік і через певний проміжок часу назвуть речі своїми іменами. Але мова не про це. Радянська влада в голодній і розваленій країні за два роки зробила червонець твердою валютою, а за 15 років подолала бездомність, безробіття, а країна завдяки духовному підйому та ентузіазму населення зробила небачений у світі індустріальний прорив.
Той духовний підйом і сподівання людей, з якими творилася незалежна держава, перейшов у стан розчарування. Не випадково на парламентських слуханнях у 2009 році всерйоз ішла мова про занепад національного духу й національної ідеї, загрозу квазіпатріотизму, безкарність цинічного збагачення не багатьох і зубожіння більшості, відсутність реставрації історичного досвіду, «духовне і моральне знесилення народу». Називалися дані про те, що 78 відсотків населення України само ідентифікується як українці; 114 представників етнічних груп складають усього 0,37 відсотка населення; 17 національних меншин - це 0,57 відсотка від загальної кількості мешканців країни, причому більшість із них - мігранти.
Однак, висока частка тих, хто хоче виїхати із країни (більше 50%), тих хто незадоволений життям, тих хто живе в умовах бідності (60,5%) та навіть злиденності (15%), свідчить про те, що значна частина українців не відчуває єдності нації та не бачить її цивілізаційної перспективи.
Все це вказує на реально існуючу кризу ідентифікації в українському суспільстві.
Соціальна ідентичність - це переживання і усвідомлення своєї приналежності до тих чи інших соціальних груп і спільнот. Ідентифікація з певними соціальними спільнотами перетворює людину з біологічної особи в соціального індивіда й особистість, дозволяє йому оцінювати соціальні зв'язки і приналежності в термінології - «Ми» і «Вони».
Україна знаходиться на 19 місці за показником загального індексу таланту, який має тенденції до зростання. При цьому країна перебуває на 82 місці за рівнем конкурентоспроможності серед 130 ранжованих країн, а рівень життя населення відкидає країну за 100 позицію. Це означає, що здібності, інтелект і потенційний дух української нації стримується внутрішніми чинниками. Такими чинниками насамперед виступає безпрецедентний відхід реально сформованої моделі облаштування держави, економічного і соціального життя від визначених Конституцією України ознак щодо належності влади, національних багатств та основних ресурсів країни саме народу. І талановитий народ все більше починає розуміти і що відбулося з державою, і чому найбільшою хворобою суспільства поряд із епідеміями є затяжний депресивний стан, який супроводжується руйнацією почуття власної гідності та втратою довіри в суспільстві на всіх рівнях соціуму.
Рівень довіри між владою, бізнесом і населенням перейшов критичну межу. За даними Інституту демографії і соціальної політики НАН України у 2009 році частка тих, хто повністю довіряв судам становила лише 1, 2% , міліції -2,7%, місцевим органам влади - 13, 6%, Верховній Раді України 1,8%, 30% - ЗМІ. Люди не довіряють судам, лікарям, вчителям, міліції, продавцям, засобам масової інформації. В цілому рівень довіри в суспільстві співвітчизникам не перевищує 40%. Навіть сусідам і колегам по роботі довіряє лише половина громадян.. На всіх рівнях суспільних відносин спостерігається намагання обдурити, перехитрити, вигадати. Це теж результат ліберальної моделі, що примусила і владу і все суспільство перейти на прагматичні фінансово-економічні відносини, аж до духовних цінностей сімейних стосунків тощо. Сьогодні, коли зустрічаються люди із відвертістю, безкорисливістю, відданістю, моральною підтримкою та порядністю то вони всіх дивують проявами таких категорій духовності. З таким рівнем довіри ніяка модернізація і реформи в країні неможливі. Як кажуть науковці соціальний капітал суспільства дуже
низький, чи не найнижчий в Європі. Немає потрібного підйому духу, ентузіазму і, знову ж таки , через несправедливість суспільного устрою.
В країні нічого не робиться для формування позитивного соціально-психологічного клімату. Я дуже поважаю народного артиста, Героя України Богдана Ступку, але навіть його високий талант і той художньо-потужний ролик, який останнім часом транслює телебачення про любов до України, не вирішить питання встановлення довіри у суспільстві, підняття патріотичного духу настільки, щоб нація змогла зробити суспільно-технологічний відрив від стану тотальної кризи.
Під час поїздки до Швеції, мене вразив рівень свідомості пересічного шведа який проявився на звичайному рівні. Коли людина заходить до громадського транспорту, вона називає водієві зупинку до якої їде, відповідно їй відмічають вартість квитка. Ніхто не слідкує хто куди доїхав. Коли хтось із членів нашої делегації запитав перекладача, як контролюється правдивість пасажирів, той відповів: «Швед ніколи не дозволить собі їхати з думкою, що він обдурив державу». Я подумала, що така довіра може базуватися лише на взаємності. Значить і держава в першу чергу відповідально ставиться до своїх громадян. Тобто система працює на довірі. До речі, варто також зазначити, що Швеція не пішла по ліберальному шляху розвитку, а будувала і продовжує розбудовувати своє суспільство на соціалістичних засадах.
Чи є у нас основа для духовного національного зростання? Звичайно є.
На превеликий жаль, багато політичних рішень в останнє десятиліття прийнято без належного врахування специфічних особливостей України, її ролі у світовій історії. Цивілізаційний підхід в оцінці змін, що відбуваються, і подій абсолютно не використовується більшістю аналітиків.
Недовіра та психологічне напруження в суспільстві і на особистісному рівні погіршують якість життя, негативно позначаються на стані здоров'я. У суспільстві з недовірою до людей підвищується незадоволеність та агресія, а втрата соціального оптимізму і надії на зміни на краще обумовлюють розчарування, зневіру у власних силах та сенсі життя. Загальний психологічний дискомфорт істотно збільшує ризик виникнення конфліктів і стресових ситуацій, спонукає людей до вживання алкоголю, наркотиків, скоєння самогубств та інші види асоціальної поведінки.
Зростає маргіналізація населення, яка характеризується відторгненням людини від суспільних процесів. Людина, яка має обмежений доступ до освітніх і медичних послуг, навіть працюючи, не може забезпечити себе житлом чи належним комфортом поступово відсторонюється від суспільних проблем, її перестають цікавити плани урядів, діяльність парламентаріїв, заклики політиків. Вона поступово переходить в індиферентний стан, стан душі її перебуває в мінорному режимі.
Для того, щоб нація усвідомила історичне покликання розкриття й прояву власних різнобічних можливостей, населення має відчути не просто рішення, які цікаві чи важливі для влади, а насамперед справедливі, які б рівнялися із поняттями совісті, а дії політиків відповідали б категорії честі і гідності.
Відомий український історик-філософ В. Липинський пропонує досить зважений проект розвитку національної держави. На його думку, нація – це наслідок державності, яка може бути побудована лише на засадах здорового консерватизму і традиціоналізму. Мислитель наголошує на тому, що основним критерієм здоров'я нації є дотримання універсальних форм цивілізованого співжиття. «Щоб перемагати, — стверджує вчений, - ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все, силу моральну». І в цьому не можна з ним не погодитись.
Перший заступник Голови СПУ,
Депутат ВР України
ІІ, ІІІ, IV та V скликань, Голова Союзу жінок України
«За майбутнє дітей» Семенюк-Самсоненко В.П.
|
| « Чи потрібно чекати допомоги від влади? | Житомирська СпеКа відвідала дитячий будинок » |
|---|
