Зовсім недавно я спитала батьків, чи люблять вони
Україну. Їхня відповідь
мені сподобалась. У їхніх словах була палка любов до українських степів,
лісів
і до Шевченка. Це було настільки патріотично і до глибини душі
сентиментально, що хотілось вірити у майбутній високий злет моєї
Батьківщини. Та, раптом, відбулось падіння на грішну землю.
По радіохвилях передали: «Світовий банк дав Україні нову позику на
тридцять років». Знову борги, борги, ці нескінченні борги… Відразу спало на думку, а що ж буде через тридцять років? А також те, чи з нашою владою ми зможемо їх коли-небудь виплатити? Чи Україну, й справді, як кажуть наші недоброзичливці, будуть по частинах продавати, не зважаючи на її «суверенітет» і «демократію»? І захотілось не лише своїм батькам, а й усьому старшому поколінню, особливо представникам влади, сказати: «То ось де ваша любов до українських степів, лісів і до Шевченка! За вашими усмішками, краватками і красномовством ви приховуєте те, що знаєте про борги України, але які й не збираєтесь побороти. І що всі ваші слова
про любов до України — лицемірство!»
Та все ж хочеться вірити, що ми все здолаємо. Серед молоді є багато патріотів і націоналістів, які іноді навіть не усвідомлюють, що кажуть. Але не це є головним. Головне — це моя і їхня віра! Я не вірю в інструкції, не вірю в солдатиків. Але я з усіх сил вірю в молодь України. Здається, що майбутнє України здатна врятувати лише нездоланна віра нас, молодих!
Зовсім недавно я спитала батьків, чи люблять вони
Україну. Їхня відповідь
мені сподобалась. У їхніх словах була палка любов до українських степів,
лісів
і до Шевченка. Це було настільки патріотично і до глибини душі
сентиментально, що хотілось вірити у майбутній високий злет моєї
Батьківщини. Та, раптом, відбулось падіння на грішну землю.
