Світ політики та природа політичного (реферат)

Реферат на тему:

Світ політики та природа політичного

План

1. Предмет та специфіка політичної науки.

2. Природа політичного. Межі політичного в

суспільстві.

3. Політичне життя та специфіка його осягнення. Методи

політичної науки.

 Про предмет та метод політичної

науки

Головний парадокс політики полягає в тому, що, з

одного боку, вона існує з того часу, як склалася публічна влада і суспільство

розділилося на керуючих і керованих, але, з іншого боку, політичне життя в

сучасному змісті слова виникає лише в демократичному суспільстві, що визнає

розбіжність групових інтересів і допускає їхнє змагання у формі політичного

суперництва. У традиційних суспільствах (як і в сучасних тоталітарних режимах)

немає політичного життя як процесу, у ході якого визначаються носії влади –

вони там заздалегідь відомі.

Про політика можна сказати те ж саме, що Ф.Хайек

сказав про ринкову конкуренцію: вона є процедурою відкриття таких факторів, які

було б неможливо відкрити по-іншому, тому що вони носять невизначений характер.

Ось ключове поняття сучасного політичного процесу – незумовленість результату.

Таким чином, специфіка політики відкривається з

позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс

лише остільки, оскільки її результати не визначені і, отже, кожний з гравців

має свій шанс. Якщо ця умова порушується, то ми можемо констатувати, що

нормальне політичне життя відсутнє. Усі ми пам'ятаємо комуністичні “вибори” на

безальтернативній основі – до нормального політичного процесу вони відношення

не мають. Не дає гарантій і багатопартійність, якщо вона представлена так, що

“керівну партію” оточують партії-сателіти.

Отже, можна дати перше визначення політики: вона є форма ризикової діяльності, у ході якої

учасники сперечаються один з одним з приводу можливості визначати характер і

поведінку влади. Вирішальним тут є принцип невизначеності, відбитий у

понятті ризику. Уже це поняття виводить сучасну політичну науку за межі

класичного детермінізму, що формулює свої “непорушні закономірності” та

визначені фінали.

Зокрема, марксистська методологія виключає політичне

бачення саме тому, що орієнтується на заздалегідь відомих переможців (клас –

гегемон, партія – авангард).

Але гру робить цікавою не тільки відносна рівність

шансів, але й характер ставок. Якщо ставки нікого не цікавлять, гра не залучить

по-справжньому цікавих учасників. Тільки тоді, коли політика розглядається як

процес, у ході якого справді зважуються життєво важливі питання, вона провокує

суспільні пристрасті і залучає яскраві характери. І тут ми зіштовхуємося з ще

одним парадоксом політики. Люди, що твердо тримаються на ногах, вирішують свої

повсякденні проблеми поза політикою. Власне, саме це відбивається у знаменитому

принципі класичного лібералізму – невтручання держави у повсякденне життя

громадян. “Політична людина” відрізняється від “економічної людини” ліберальної

класики своєю схильністю переміщати рішення соціальних проблем зі сфери

громадянського суспільства у сферу держави.

Класика в принципі припускає, що громадянськи

відповідний спосіб життя – це неполітичний спосіб життя. Люди, що поважають

себе, не покладають своїх надій на державу: вони вирішують свої проблеми

самостійно. Тут необхідно зауважити ще один постулат ліберальної класики: про

“природну людину” і “природний стан”. Просвітники XVIII ст. схильні були

ототожнювати цивільний стан із природним станом. Головну проблему вони бачили в

тому, щоб усунути “штучні” феодальні установи, що сковують волю “природної

людини”, (“розумного егоїста”). Цей просвітницький забобон дожив до наших днів.

Наші реформатори з подачі своїх західних учителів теж ототожнювали “економічну

людину” з “природною” і тому сподівалися, що як тільки будуть прибрані “штучні

перешкоди” тоталітарного порядку, сам собою виникне цивільний стан із усіма

його атрибутами – ринком, відносинами партнерства і т.ін.

Незабаром прийшло гірке розчарування: тотальний

відступ держави як суспільного регулятора відкрив дорогу не відносинам

партнерства, а відносинам ледь не тотального пограбування, обману і насильства.

І справа зовсім не в тому, що такою є специфіка

пострадянського населення, яке відвикло від цивільної саморегуляції і

самодіяльності. Сучасні аналітики, уважно вивчаючи умови економічного старту на

Заході, установили, що ринкові відносини засновані не на природному стані, а на

правовому. Тільки право заспокоює експропріаторські наміри “сильних” і ставить

їх у ситуацію, коли здобути бажану “споживчу вартість” вони можуть тільки

вступивши у відносини партнерського обміну з іншими. Таким чином, у правовому стані

сила більше не приносить дивідендів. Цінності й установки цивільного

партнерства не даються від народження і не входять у генетичну програму

природного “розумного егоїзму”, а випливають з досвіду правового стану, що

знецінює голу силу. У світлі цього ми змушені по-новому глянути на політичну

сферу: вона не є винятковим притулком невдах, не здатних існувати за нормами

партнерського обміну, через що вони звертаються до влади за заступництвом; вона

є притулком усіх, зберігаючи суспільство від стихії насильства. Отже,

ліберальний принцип “держава-мінімум” має потребу в уточнюючій інтерпретації:

для підтримки нормальних партнерських відносин потрібна правова невсипущість

держави, що запобігає порушенню правил гри.

Якщо знову вдатися до аналогії з грою, то вимальовується

образ держави як судді, якому категорично заборонено втручатися на користь

однієї з команд, але настільки ж категорично ставиться в обов'язок неухильно

стежити за тим, щоб не було порушення правил. Політика, таким чином, виступає

як інноваційний процес виробництва нових владних статусів і впливів у межах

універсальної (загальнообов'язкової) правової норми. У цьому розумінні

правомірно говорити про єдиний політико-правовий комплекс. Політика поза правом

самознищується, тому що стихія сили або руйнує цивілізоване суспільство, або

веде до диктатури, що виключає нормальну партійно-політичну змагальність. Таким

чином, основне питання політичної теорії, що стосується самих умов існування

політики, має дві сторони. Одна вказує на те, які умови вимагаються, щоб

політична гра велася активно, зберігала зміст і залучала інтерес, інша – на те,

які зусилля вимагаються для проведення її у цивілізованих рамках.

Що стосується першої сторони, то вона включає рішення

наступних проблем.

На світоглядному рівні учасники політичної гри діють у рамках

відкритої невизначеної і негарантованої історії, нікому не передоручають

монопольне право виступати від їх імені. Справді, якщо існує те чи інше “велике

вчення”, що заздалегідь відкриває нам “фінал історії”, і є авангард, що

реалізує цю історичну необхідність, то створюється така ситуація, у якій вільна

політична змагальність швидше за все буде відкинута: озброєний “великим

вченням” авангард краще знає інтереси народу, ніж сам народ. Тому навіть якщо

електоральна більшість “через непорозуміння” чи через незнання вищих історичних

істин відмовила йому у своїй довірі, вона зберігає моральне право захоплювати й

утримувати владу в ім'я “вищого блага”. У такий спосіб політичний суверенітет

народу зберігає духовну легітимність лише за умови, що за спиною народу не

майоріє прихована необхідність – велика доля історії. У цьому змісті ми й

говоримо про те, що демократична політична культура носить світський та

емпіричний характер.

На соціологічному рівні політична гра зберігає свій стохастичний

характер лише за номіналістичного допущення (номіналізм є визначена позиція у

вічній філософській суперечці про природу загальних понять: “реалісти” думають,

що загальне існує реально і передує окремому; номіналісти думають, що загальне

– це усього лише сума окремих явищ і, отже, існує лише номінально). Якби усі

виборці в процесі виборів поводилися як лояльні члени своїх соціальних груп,

боротьба за виборця була б безглуздою, а розподіл голосів відомим заздалегідь:

він збігався б з питомою вагою різних суспільних груп. Сучасне масове

суспільство тим, зокрема, відрізняється від традиційного, що люди в ньому

жорстко не прив'язані до своїх соціальних груп. Замість фатальності єдиної

колективної долі діє принцип вільного індивідуального самовизначення. Що

відкритішими є соціальні групи, то краще підтверджується демократична

презумпція вільного індивідуального самовизначення. Таким чином, нормальна

політична змагальність припускає, що люди не тільки діють у відкритій,

невизначеній історії, але й у відкритому в соціологічному змісті суспільстві.

Вони змінюють свої політичні переваги разом зі змінами соціальних орієнтацій.

На рівні взаємин політичного і

неполітичного політична

активність припускає також, що в даній сфері дійсно зважуються життєво важливі

питання і що вона, таким чином, здатна впливати на інші сфери громадського

життя. Політична наука тут зіштовхується з конфліктом двох парадигм, що по

імені їх найбільш яскравих представників можна назвати відповідно парадигмою

М.Фуко і парадигмою Г.Беккера. Французький політичний філософ М.Фуко,

спираючись на специфічний “континентальний” досвід, вважає, що влада не

локалізується у власне політичній сфері. Вона переслідує нас усюди: у родині, у

школі й університеті, у лікарні й у клубі. Усюди ми зіштовхуємося з асиметрією

впливу, що виражається в тім, що А впливає на Б сильніше, ніж Б на А. Влада,

таким чином, виступають як універсальні суспільні відносини. Тому наука про

владу, якщо вона бажає не бути жертвою ілюзій, повинна усюди “розкривати

всюдисущий мікроб влади”, що створює специфічну лихоманку в людських

відносинах.

Влада може демонструвати себе, як вона це робить у

власне державній сфері, але вона може впливати приховано.

Обов'язок аналітика, згідно М.Фуко, – зривати маску

влади, особливо в тих сферах, де про панування і підпорядкування говорити не

прийнято. У такій парадигмі політологія виступає як наука про співвідношення

формальних і неформальних можливостей влади, маючи на увазі насамперед те, що

останні за обсягом обов'язково перевищують перші. На цій підставі предметом

політології визначається владний вимір будь-яких сфер громадського життя, а

сама вона виступає як міждисциплінарна теорія, що поєднує політичну економію,

політичну демографію, політичну культурологію і т.ін.

Зовсім інакше предмет політології виступає в парадигмі

Г.Беккера. Цей представник чиказької школи схильний “максималізувати”

ліберальний принцип “держава-мінімум”, припускаючи, що розвиток нормального

цивільного суспільства супроводжується безупинним поетапним скороченням прерогатив

влади. Цивілізований процес розуміється як процес заміщення владних відносин

відносинами цивільного партнерства – аж до повного згортання влади. Тут, як

бачимо, ліберальна традиція сходиться з марксистською, що очікує “повного

відмирання” держави і політики. У цій парадигмі політична наука виступає не

полі-, а монодисциплінарною, тому що передбачається, що влада локалізується

винятково у державній сфері і вивчення її не вимагає залучення інших наук, крім

науки про політичну владу як таку.

Цікаво, що реальний політичний процес відрізняється

циклічністю, причому різні його фази то більше відповідають “парадигмі Фуко”,

то “парадигмі Беккера”. Скажімо, соціал-демократична (чи кейнсіанська) фаза

припускає “"велику” соціальну державу, що активно втручається в суспільне

й економічне життя. Навпаки, як правило, консервативна (монетаристська) фаза,

що слідує за нею, супроводжується критикою “завищених” соціальних зобов'язань

держави, згортанням відповідних програм і витрат. На цьому етапі реванш бере

“парадигма Беккера”. Насправді, як нам представляється, обидві парадигми

зв'язані відносинами додатковості. Подібно фізиці, що описує ту саму реальність

то мовою теорії поля, то мовою корпускулярної теорії, політологія може

описувати владу в її інституціональних формах, коли вона являється нам зримо

(“корпускулярно”), а може – у позаінституційних формах, коли вона ховається у

сферах неформального впливу і контролю. [...]

Політична наука постійно балансує між “парадигмою

інтересів” і “парадигмою цінностей”. Хотілося б застерегти від поспішного

винесення вердикту ціннісному підходу. Людина – “релігійна тварина”

(Л.Фейєрбах) і не може жити тільки інтересами. Процедури узгодження інтересів

давно вивчає західна політична теорія. Процедура узгодження різних культурних

норм і цінностей вивчена набагато гірше. Тим часом вона має особливе значення

для нашої країни, що включає безліч різнорідних етносів, конфесій, культурних

традицій.

Вести діалог у ціннісно однорідному чи ціннісно

нейтральному полі значно легше, ніж у ситуації, коли учасники ціннісно

ангажовані і при цьому мають різні пріоритети.

Сучасна політологія сполучає дві методологічні

стратегії. Одна з них пов'язана з процедурами віднесення до інтересів. Розкрити

пружини “реальної політики” – значить розкрити інтереси, що стоять за нею. Це

припускає рішення іншої задачі: якими засобами може бути досягнуто консенсус в

царині інтересів.

Друга стратегія пов'язана з процедурами віднесення до

цінностей. В аналітичному змісті вона припускає розкриття тієї пружини

політичних подій, що пов'язана з конфліктом цінностей, менталітету, традицій.

У цьому зв'язку потрібно вирішити задачу: як досягти

компромісу й узгодження різних ціннісних позицій. Ця задача знаходить особливу

актуальність, коли зіткнення інтересів і позицій відбувається у ціннісно

різнорідному полі.

“Натуралістам” у політиці, що звикли підраховувати

шанси сторін в одному тільки матеріальному вимірі, сучасні посткомуністичні

країни можуть представлятися скоріше об'єктом, ніж суб'єктом великої світової

політики. Вони міркують у лінійному часі, де майбутні стани однозначно

визначені попередніми, майбутні шанси – існуючими стартовими умовами. Однак,

якби це і справді було так, у Історії були б вічні улюбленці – незмінні лідери,

гегемони та передовики.

Досвід показує, що це не так, що історія реалізує свої

альтернативи, періодично змінюючи “лідерів прогресу” і центри світового

розвитку. При цьому матеріальній силі спочатку протиставляється не така ж сама

сила, а духовна перевага. Всемогутньому Риму колись протистояв Карфаген – і потерпів

поразку. Реальна історична альтернатива виявилася зв'язаною з Ієрусалімом, що

свідомо не міг змагатися з Римом за критеріями могутності. Він протиставив

матеріальній силі альтернативу у сфері духу, в системі цінностей – і Рим

потерпів поразку.

Підводячи підсумки цих попередніх міркувань, можна

висловити наступне. Політологія як нова наукова і навчальна дисципліна саме в

силу своєї новизни сильніше впливає на формування нового стилю мислення в

суспільних науках, ніж інші дисципліни, що встигли скластися раніш. Вона не

може відстояти свій статус у системі сучасної науки, не перетворюючи у

відповідному дусі всю цю систему, не актуалізуючи ті проблеми і ракурси

наукового мислення, з якими вона зв'язана генетично.

[...] політика повинна підкорятися принципам

справжнього конкурсу. По-перше, повинні бути наявними загальнообов'язкові –

єдині для усіх – правила гри. По-друге, необхідний безсторонній суддя, що не

потурає кому-небудь із претендентів, а відбирає дійсно краще – відповідне

інтересам більшості. По-третє, подібні конкурси повинні бути періодично

поновлюваними. Це необхідно як для того, щоб не закривати перспективу новим

претендентам, так і для того, щоб нація, навіть помилившись у виборі, мала

можливість виправити помилку на наступних політичних виборах.

Отже, політику можна розуміти у двох змістах, широкому

і вузькому. У широкому змісті політика з'являється разом із зародженням

цивілізації, що характеризується такими ознаками, як наявність професійної

системи централізованого керування, державотворення, територіальної організації

замість родоплемінних утворень. Іншими словами, політика пов'язана з появою

публічної влади, що відрізняється від “природної” статевовікової ієрархії

примітивних суспільств; тут зв'язок по крові замінюється функціонально-управлінськими

зв'язками. У цій якості політика є універсальна ознака будь-якого

організованого суспільства, що рятується від племінної ворожнечі й анархії та

координує свої зусилля за допомогою передачі управлінських функцій єдиному, що

стоїть над усім, центру.

Однак, поряд з цим широким розумінням політики має

місце і її вузьке, “європоцентричне” розуміння. Тут вона виступає як змагання

різних групових інтересів і суперництво за владу при наявності вільного виборця

і єдиних конституційно-правових “правил гри”. У цьому вузькому змісті політика

виникає порівняно недавно – в епоху зародження парламентської демократії в

Європі (ХVП-ХVШ ст.) і дотепер обмежена визначеним

ареалом-простором вестернізованих країн і режимів, що пережили період

політичної модернізації. Такого роду політика припускає чотири необхідних

умови.

1. Наявність

суспільних груп з відмінними інтересами. Насправді наявність груп з

відмінними інтересами характеризує будь-яке суспільство: людина взагалі є

істотою, що відтворює себе за допомогою зростаючого соціального різноманіття.

Однак не всі режими схильні визнавати плюралізм групових інтересів. Наприклад,

традиційні авторитарні патріархальні режими наполегливо експлуатують метафору

“єдиної великої родини”. Родина являє собою ієрархізовану спільність – у ній є

старші і молодші, є в наявності єдиний голова родини. У той же час інтереси

родини – єдині, а голова родини має своїм обов'язком опікуватись і піклуватися

про всіх, приймаючи рішення в ім'я загального блага. Авторитарні режими

сьогодні, як і в минулому, виправдовують монополію правлячої верхівки на владу,

посилаючись на єдність інтересів суспільства як великої родини на чолі з

батьком, суворим, але справедливим. З іншого боку, тоталітарні режими, що

виникли у XX ст., уподібнюють суспільство єдиній великій фабриці, також

заперечуючи розбіжність групових інтересів, наполегливо підкреслюючи “соціальну

однорідність”, “монолітність”. Монополія на владу тут виправдується за

допомогою метафори виробничої єдиноначальності. Перефразовуючи Р.Арона, підкреслимо:

політичні режими відрізняються не тим, що в одних спостерігається єдність

групових інтересів, а в інших така єдність відсутня; вони відрізняються тільки

тим, що одні, конституційно-плюралістичні режими відкрито визнають різноманіття

соціальних інтересів і зв'язане з ним політичне суперництво, а інші не визнають

і навмисно перешкоджають усвідомленню громадянами специфіки їхніх інтересів.

2. Усвідомлення

специфіки групових інтересів за допомогою гласності - вільного волевиявлення

громадян і груп, зокрема, за допомогою незалежних засобів масової інформації.

Легко досягати єдності, коли один говорить, а інші змушені піддакувати. Саме в

цьому розкривається горезвісна “ідейно-політична монолітність” тоталітарних

режимів. Від цієї монолітності не залишається і сліду, коли різні соціальні

групи одержують право голосу. Однак саме по собі це ще не означає демократії.

Буває допущена зверху і дозована гласність – прийом, який можновладці

використовують для того, щоб “випустити пару” накопиченого невдоволення. Насправді

мало подати голос – треба, щоб він був почутий.

3. Політичний

плюралізм досягає дійсного вираження, коли різні суспільні групи одержують

можливість організуватися для захисту своїх специфічних інтересів. Саме в

цьому складається призначення системи партійно-політичного представництва.

Різноманіття групових інтересів знаходить висвітлення в різноманітті партій й

інших форм політичного волевиявлення чи тиску на владу.

4. Але щоб зіткнення групових інтересів не призвело до

безладного політичного смітника чи навіть до взаємної винищувальної війни,

необхідно, щоб воно протікало у відомих межах і підкорялося визначеним

правилам. У їхнє число входять і гарантії

прав політичної меншості. Стійкість цих правил виражається в тому, що не

тільки партія-переможниця визнає їхню справедливість, але й переможена теж. Що

дає переможеній партії сили визнати свою поразку, замість того щоб удатися до

тактики саботажу чи кинутися на барикади? По-перше, усвідомлення того, що

правила гри були справедливими – рівними для усіх. По-друге, що поразка не є

остаточною – варто просто потерпіти до наступних виборів. При цьому політичний

опонент розглядається не як смертельний ворог – викрадач народного щастя, а як

партнер на переговорах, інтереси якого не в усьому збігаються з нашими, але

також є законними. Тут виявляється важливою особливість демократичного

менталітету, пов'язана з наявністю консенсусу (згоди) із приводу основних

(базових) цінностей усієї нації. Інтереси кожної з суспільних груп, що

суперничають, повинні розглядатися як складова частина загальнонаціонального

інтересу й у цій якості визнаватися гідними поваги. Тут таїться справжнє

джерело політичної стабільності: у нації немає ізгоїв, кожна група, кожен

прошарок населення має свої визнані усіма інтереси і свій шанс на участь у

владі.

На закінчення треба сказати, що політичний плюралізм

спирається на філософський, світоглядний плюралізм. Якщо ми думаємо, що

розбіжність інтересів і соціальні розходження людей взагалі є чимось

ненормальним – вадою у будівлі світу, що підлягає усуненню в результаті

епохального перевороту (світової революції), тоді є сенс “доводити класову

боротьбу до кінця”, до “остаточної перемоги” над іншою стороною, знищення якої

й дасть нам соціальну монолітність. По суті це нагадує маніхейский погляд на суспільство

як на арену непримиренної боротьби сил добра і зла. Якщо ж ми дивимося на

історію світськи, без маніхейських очікувань, тоді й соціальні розходження

виступають як щось нормальне: кожний має право на своєрідність; несхожість – не

вада, а особливість, що робить людей цікавими одне для одного. Сам поділ праці

ґрунтується в кінцевому рахунку на цій розмаїтості. І якщо ми так, з позицій

філософського плюралізму, подивимося на суспільство і його перспективи, то нам

легше буде прийняти і політичний плюралізм, зв'язаний з визнанням законності

інших суспільних груп і їхнього права на представництво і захист.

Отже, політика (у вузькому – демократичному сенсі) є

процес, що підкоряється конституційно-правовим нормам, суперництво різних

соціальних груп у сфері розподілу влади і системі прийняття

загальнонаціональних рішень. Вивчати політику – значить вивчати процеси

ризикової (негарантованої) діяльності, за допомогою якої люди змінюють свою

долю і статус у суспільстві шляхом перерозподілу сфер соціального впливу.

Тут знов-таки виникає проблема, пов'язана з розумінням

специфіки людини, що сформировалось у Європі на початку Нового часу і породило

політику у вузькому сенсі цього слова – як різновид соціальної творчості.

Справа в тому, що далеко не завжди люди сприймали свій соціальний статус як

змінний у ході вільного змагання і суперництва на суспільній арені. У

традиційному суспільстві соціальний статус успадковувався: сину селянина

визначено було бути селянином, так само як сину дворянина – дворянином. Тому

менталітет людей цієї епохи пронизаний соціальним фаталізмом – вірою у

встановлений і незмінний суспільний порядок. І тільки в посттрадиційному

суспільстві Нового часу, що позбавило людей гарантій успадкованого статусу,

з'являється людина політична, що веде ризиковий спосіб життя, намагається

змінити своє становище шляхом занурення у стихію боротьби, результат якої не є

вирішеним.

Особливості предмету та методів політичної науки

Історія політології як наукової і навчальної

дисципліни у нашій країні нараховує біля десяти років. Наше молоде

політологічне співтовариство проблему свого відставання від світової науки

вирішує найпростішим способом запозичення готового понятійного апарата у

закордонної (в основному американської) науки. У чималій мірі цьому сприяли самі

американці, що заснували безліч заохочувальних фондів, призначення яких було –

сприяти американській місії в пострадянському просторі, спрямованій на

поширення “демократичного менталітету” і подолання “тоталітарного синдрому”.

У результаті з'явилася безліч навчальних посібників,

що пропагують американську модель демократії в якості універсальної, придатної

для всіх народів і за всіх часів. До деякої міри ця ілюзія успадкована від

епохи Просвітництва, яка у свій час створила образ європейського “розумного егоїста”

зразка XVIII в. як “природної людини”. Таким чином, усе, що не відповідало

цьому зразку, виявлялося “протиприродним” – патологією, що підлягає негайному

виправленню. Цю ілюзію Просвітництва почасти виправили романтики, що побачили у

“відхиленнях” від просвітницького стандарту, пов'язаних з

національно-культурною специфікою, цінність, гідну збереження.

Сьогодні ми, судячи з усього, заново зіштовхуємося з

цією цивілізаційною антиномією, пов'язаною з конфліктом між тенденціями

стандартизації культур і протилежною тенденцією зміцнення національної

специфіки й ствердження плюралістичної моделі світу, у якому різноманіття

культур розуміється як найбільша цінність і навіть як історичний шанс людства –

резерв необхідних альтернатив.

Політична наука не може не підключитися до розв'язання

цієї антиномії, що сьогодні загрожує, з одного боку, небезпеками нового євро-

(чи американо-) центризму і культур-неоколоніализму, з іншого боку – рецидивами

допросвітницької племінної архаїки, етносепаратизму та ксенофобії.

По-перше, перед політичною наукою стоїть задача

подолання сучасного західного “провінціалізму”, що ігнорує іншокультурний

досвід і прагне видати свої національні чи регіональні зразки за універсальні,

загальнолюдські. Навіть у тому випадку, коли ми визнаємо відомі продукти

західної культури і цивілізації як цінності, гідні освоєння всім людством, це

не рятує нас від проблеми адаптації і натуралізації цих цінностей на місцевому

ґрунті. Адже ніхто не може відмовити народам, що не належать до європейського цивілізаційного

ареалу, у звичайній людській гідності – у праві творчого прочитання західного

досвіду й корекції його з урахуванням власних традицій.

По-друге, мова йде сьогодні про виклик глобального

світу. Глобалізацію можна визначити як процес ослаблення традиційних

територіальних, соціокультурних та державно-політичних бар'єрів (котрі колись

ізолювали народи один від одного й у той же час захищали їх від невпорядкованих

зовнішніх впливів) і становлення нової, “безпротекціоністської” системи

міжнародної взаємодії і взаємозалежності. Обидві сторони названої антиномії –

зміцнення культурного плюралізму світу й одночасно – його глобалізація –

безсумнівно ставлять за обов'язок політичній науці реконструювати багато

ключових понять, у тому числі й стосовно її предмета і методів.

З одного боку, мова йде про новий підхід до так званих

універсалій політичної теорії, походження яких уже відомо: це специфічні для

Західної Європи й Північної Америки норми, цінності й установи, що видаються за

загальнолюдські у нормативному змісті слова – як стандарт, до якого усі мають

підтягтися.

З іншого боку, виклик глобалізації зобов'язує нас

заново проаналізувати зміст таких ключових понять політології, як демократія,

демократичний суверенітет народу, державний суверенітет, принцип поділу влади й

ін. Справді: якщо сьогодні дії економічної і політичний еліт у ряді випадків

вислизають з-під системи місцевого демократичного контролю з боку виборців, усе

більше визначаючись рішеннями, прийнятими на закритих форумах і під тиском

таких організацій, як МВФ, МБРР і т.п., то виникає цілий ряд не тільки нових

практичних, але й науково-теоретичних проблем. Зокрема: чи зберігаються такі

принципи, як національний, державний суверенітет чи демократичний суверенітет

народу, чи вони стають фікцією, що теорія покликана викрити? Чи маємо ми

відмовитися від зазначених принципів як застарілих чи навпаки, необхідно

виробити нові політичні механізми, які б гарантували їхню дію в безпрецедентних

умовах глобального світу? Сьогодні дуже багато політологів говорять про

глобальний світ, але при цьому нерідко “соромляться” поставити запитання, а чи

працюють так наполегливо пропаговані демократичні принципи в цьому світі, чи

підтвердяться в ньому класичні демократичні презумпції, чи йому призначено

стати олігопольним та олігархічним?

Усе це прямо відноситься до питання про предмет і

метод політичної науки. У політології давно вже має місце один казус,

пов'язаний зі змішанням західної “політичної людини” з “політичною людиною”

взагалі, західної ринкової політичної моделі, що припускає змагання безлічі

претендентів перед незалежним від них виборцем – “покупцем” політичного товару,

– з універсаліями політичного життя взагалі. Цей казус породжує безліч

непорозумінь, що стосуються політичної історії. Якщо предмет політики

трактувати в дусі реалій, породжених специфікою західної політичної історії, то

тоді виходить, що сама політика як предмет політичної науки народилася на

Заході і веде своє походження тільки з Нового часу, тому що середньовіччя не

знало ні політики як демократичної “процедури відкриття” того, що в принципі не

повинно бути відомо заздалегідь (яка партія має бути при владі), ні її базових

плюралістичних основ.

Чи означає це, що “дійсної” політики не було на Заході

в додемократичну епоху, чи що її взагалі не було на Сході? Здається, що такий

євро- і хроноцентризм (редукція світу політики до особливостей, що виникли в

одному регіоні й у визначену епоху) спричиняє руйнівні наслідки для політичної

науки, прирікаючи її на доктринальну сліпоту й ігнорування будь-якого

іншокультурного досвіду, що не вписується в “нормативну” модель. Як тільки ми

ці, настільки розповсюджені сьогодні, ухили євро- і хроноцентризма переборюємо,

то предмет політичної науки відразу ж розширюється, охоплюючи царини, не

передбачені західним теоретико-методологічної “стандартом”. Усе те, що

європоцентристська теорія списувала на рахунок різного роду “відхилень” і

“забобонів”, які незабаром мають зникнути, знаходить статус “повноцінної”

реальності, з якою наука має рахуватися.

Якщо ж розширити це визначення з урахуванням усієї

плюралістичності світового політичного досвіду, а також нових реалій

глобального світу, ми одержимо більш універсальну його редакцію. У цьому

випадку задачею політичної науки є

вивчення природи державної влади, а також закономірностей і процедур її

різноманітного здійснення в різних соціальних і соціокультурних

(цивілізаційних) системах. За такого підходу ми не випустимо з уваги

головних універсалій політики, що відносяться до сутності державної влади як

такої (тому що політика з'являється на світ разом з народженням державності),

до її більш-менш схованих інваріантів, і в той же час зберігаємо плюралістичний

принцип, що зобов'язує нас поважати різноманіття політичного досвіду людства і

як споконвічно шановану цінність, і як звичайну реальність, з якою теорія

зобов'язана рахуватися.

Як тільки ми усвідомимо це, нам відкриються нові

обрії, що включають і проблему наукового

методу. Відтепер західний політичний досвід, яким в основному й оперувала

сучасна політична теорія, приймаючи його за єдино правильний, досвід, який

відповідає самій “природі людини”, “природному прагненню до волі”, “розумному

егоїзму” і т.п., з'являється перед нами у своєму реальному значенні

загальноцікавого “окремого випадку”. Анітрохи не перекреслюючи самої його

загальноцікавості, загальнолюдського значення, ми в той же час починаємо краще

усвідомлювати можливі межі його застосування, “крихкість” самої західної

моделі, що найчастіше не витримує зіткнення з “чужорідними”

історико-культурними реаліями. Для того щоб не впасти у гріх “натуралізації”

західного політичного досвіду в якості “природного” для всього людства, що

тільки й чекає зручного випадку, щоб відразу ж проявитися в усій красі в

просторі інших культур, необхідно сполучити метод

ідеалізації та порівняльний метод.

Для цього ми маємо подолати “провінційну”

самовпевненість традиційного західництва, що ігнорує різноманіття світового

політичного досвіду людства, і оцінити специфіку Заходу як особливого регіону

“глобальної” системи.

Відразу ж виникає потреба знайти деякі загальні

принципи, що характеризують політичний світ і політичну практику Заходу.

Оцінені з позицій соціокультурної “теорії відносності”, вони виявляють не

тільки свою раціональність і загальнолюдський потенціал, але й свою природну

обмеженість, тому що немає і не може бути ні окремого народу, ні окремого

цивілізаційного регіону, що претендують на роль безгрішного загальнолюдського

еталона, який іншим залишається лише старанно скопіювати.

Метод ідеалізації дозволяє виділити ці стійкі загальні принципи

політики епохи модерну на Заході, не беручи до уваги різноманіття емпіричного

політичного досвіду. Порівняльний метод,

з одного боку, дозволяє побачити ці принципи у всій їхній відносності й

однобічності, а з іншого боку – правильно інтерпретувати цю однобічність,

відокремлюючи в ній те, що відноситься до обмежень нашого грішного буття на цій

Землі, від того, що вказує на обмеженість специфічного цивілізаційного досвіду

Заходу.

Задачею загального теоретичного

аналізу в політичній науці є розшифровка загального поведінкового коду того чи

іншого цивілізаційного регіону

– деяких принципів політичного життя і практики, що більш-менш приховано діють

на інституціональному та позаінституційному рівнях.

Поряд з теоретичним аналізом у політичній науці

сьогодні активно застосовується інструментальний

(операційний) аналіз, пов'язаний з виявленням конкретних механізмів

політичної дії і розробкою ефективних політичних технологій.

Величезне значення має також політична прогностика. У

значній мірі політична прогностика виконує роль наукового синтезу: вона

дозволяє, користуючись відомим методом сходження

від абстрактного до конкретного, перейти від чистоти принципу до його

особливостей, пов'язаних з викривлюючою дією історичної реальності, до її

“сюрпризів”. Мова йде, зокрема, про те, яким змінам і навіть метаморфозам

піддається західний політичний досвід у процесі його переносу на ґрунт інших

культур чи переходу з національного і регіонального рівнів на глобальний.

Системно-функціональний аналіз, що виник у надрах американської соціології,

досліджує те, як функціонує соціальна система і на яких шляхах вона досягає

“непорушної стабільності”, прибираючи до рук всю антисистемну опозицію. Це

цілком вписується в нинішню ліберальну парадигму “кінця історії” – закріплення

навічно досягнутого на Заході модернізаційного зразка.

Прогностична теорія не може задовольнятися таким

аналізом. Вона по-своєму відновлює в правах нині часто засуджуваний історизм, додаючи йому форму

операціонального знання. Постулатам лінійної безперервності чи розвитку

остаточності рішень, створених західним модерном, вона протиставляє версію

якісно оновляється історії, що збагачується в ході сучасного діалогу світових

культур і зіткнення цінностей. Результат цього діалогу і зіткнення не

визначений, майбутнє відкрите для якісно нових рішень – ось кредо

довгострокової політичної прогностики. Прогностичний метод, на відміну від

більш звичних методів екстраполяції в прогностиці, можна назвати методом метаморфоз чи соціокультурних інверсій. Справа в тому,

що сама новітня епоха може бути визначена як епоха зіткнення принципів,

вироблених на ґрунті окремих культур і невпізнанних перетворень, що стаються у

ході такого зіткнення. Ті, хто не готовий піддати свої національні кодекси і

принципи процедурам порівняльного аналізу і корекції, з необхідністю прибігають

до подвійних стандартів. Це ми сьогодні бачимо на прикладі Заходу, який веде

свій глобальний наступ. У “себе вдома” Захід визнає принцип неподільності

сформованих єдиних політичних націй і категорично засуджує всякі заміри щодо

“етносуверенітету”. Навпаки, стосовно до Югославії, до пострадянського простору

Захід нерідко схиляється до політики підтримки етнічного сепаратизму. Стосовно

до Заходу визнається принцип національного суверенітету і невтручання у

внутрішні справи; стосовно до не-заходу цей принцип з'являється цілком

застарілим, суперечним новим реаліям глобального суспільства. Таких прикладів

можна навести багато.

Ці несподівані метаморфози заслуговують на увагу не

тільки практичних політиків, яким надалі слід менше покладатися на декларації й

прекраснодушні проекти “нового мислення”, а більше – на довгостроковий і

різнобічний історичний досвід, але й уваги теоретиків, що займаються

довгостроковим прогнозуванням.

Порушення відомих принципів, що узагальнюють досвід

демократичного Заходу, відбувається не тільки через віроломство окремих

політиків і стратегів “однополярного світу”; воно визначено самим процесом

застосування цих принципів на практиці, пов'язаним з міжкультурною взаємодією

та переносом відомих регіональних “стандартів” на іншокультурну реальність.

Тільки люди, що продовжують оцінювати політичні

процеси в дусі позитивізму та технократизму – як “культурно нейтральні”, а

простір не-заходу – як чисту дошку, на якій передова цивілізація намалює свої

знаки, можуть вірити в те, що “чистота” відомих принципів не піддасться

“перекручуванню”. Очевидно, сьогодні необхідно виходити з того, що не тільки

інші культури являють нам образ “іншого”, у діалозі з яким відомі принципи

підлягають корекції та реінтерпретації. Саме майбутнє, замість того щоб

підкорятися законам лінійного екстраполювання, як правило, виявляє нам образ

“іншого” – якісної переривчастості, що перекреслює наші звичні стереотипи і

чекання.

Страх перед майбутнім як іншим, відмінним від наших очікувань, паралізує творчу уяву

прогнозистів, що відмовляються визнавати права майбутнього не укладатися в наші

улюблені схеми. Для того щоб перебороти цей страх, необхідна зміна установок,

аналогічна переходу від класичного детермінізму до сучасних релятивістських

підходів у природознавстві, від “абсолютистських” версій простору-часу до

теорії відносності. У такій релятивістській перспективі майбутнє виступає під

знаком іншого, відмінного від пануючих тенденцій і стандартів сьогодення.

Більш того, замість образу єдиного одноваріантного

майбутнього, яке ми маємо вгадати, розкривається ціле віяло картин майбутнього,

кожна з який має свої шанси на здійснення. Такий підхід до довгострокового

політичного прогнозування виростає з особливої методології, пов'язаної з

культурологічним аналізом і установками “культуроцентризму”. Класична

прогностика в суспільних науках спиралася на установки економічної і

соціологічної теорій, пов'язані з уявленнями про культурно нейтральні

універсалії й процеси, що протікають у подібних формах, незважаючи на

дискретність простору-часу. Сучасна культурологічна теорія, навпаки, наполягає

на тому, що людське буття є плюралістичне у своїх підставах і містить

можливості розв'язання споконвічних проблем існування різними способами, у

залежності від територіальної та культурно-історичної специфіки. Такі

споконвічні цілі політики, як влада і порядок на противагу хаосу, політична

ефективність, справедливість і стабільність, можуть досягатися різними

способами в різних культурно-територіальних системах.

Культурологічна методологія “навчає” політичну

прогностику своїм прийомам, пов'язаним з виявленням альтернатив, що випливають

з дискретності соціального простору-часу, у якому зіштовхуються і чергуються

якісно різні культурно-історичні типи. Але при цьому політична прогностика

спирається не на статичну морфологію культури, а на культурну динаміку, пов'язану з більш-менш гострими реакціями

культури на однобічності й крайності попередніх зразків соціального досвіду.

Іншими словами, політична історія моделюється за законами драми, де сьогодення

розглядається як виклик, а майбутнє —

як відповідь на нього. Колишні

прогностичні установки, що спираються на ключове поняття об'єктивних тенденцій, припускають відому монотонність у розвитку історичного часу. Весь досвід Нового часу

спростовує ці чекання монотонності, “неухильного проходження” і т.ін. Навпаки,

ми періодично спостерігаємо, як у відповідь на одні крайнощі виникають інші,

протилежні, і разом вони утворюють фази визначеного історичного циклу,

підставою якого є маятниковий ефект культури.

[...] Тут ми маємо справу з відомим апріорізмом у політичній історії, рух

якого можна заздалегідь передбачити у вигляді реакції майбутнього на крайнощі

сьогодення. Ключове в даному контексті поняття крайнощів указує на одну загальну властивість посттрадиційного

суспільства: його соціокультурну нестабільність,

що змушує безупинно говорити про зміну епох, поколінь, ідеологій і т.п. Міф

про безупинний поступальний рух – лінійна версія прогресу являє собою свого

роду компенсацію цієї нестабільності. І чим сильніше те чи інше покоління

зачаровується цим міфом, безвідповідально експериментуючи з історією під

заставу деяких вищих історичних гарантій, тим більш гіркі розчарування і

несподіванки його очікують. Реальний досвід підказує нам, що соціальні

експериментатори скоріше перебувають у всесвіті Н.Вінера, у якому найбільш

ймовірним станом є не стійкий висхідний розвиток, а хаос. В історії у людини

немає гарантій: майбутнє може бути влаштоване краще за минуле, але може

виявитися і значно гіршим за нього. Звідси випливає ще один методологічний

постулат політичної прогностики: про політику як ризикову діяльність, що ніколи не дає гарантованого результату.

Постулат про негарантованість політичної дії методологічно пов'язаний з більш

загальними концепціями сучасної посткласичної науки, що, на відміну від

колишнього лапласівського детермінізму, оперує такими ключовими поняттями, як

складність, нелінійність, невизначеність.

Постулат невизначеності

(стохастичності) орієнтує прогностику убік від колишніх презумпцій класичного

раціоналізму, що змушують очікувати від нащадків зразків усе раціональнішого

поводження, а від майбутнього – усе більшої безхмарності. Зрозуміло, ті

інвестиції в майбутнє, що закладає сучасна цивілізація у вигляді матеріальної

бази економічного росту й інфраструктури, зв'язаної з наукою й освітою,

створюють відомі гарантії захисту від хаосу й несподіваних провалів у

варварство. Але, як свідчить новітній досвід, ці гарантії носять не абсолютний,

а лише відносний характер. Можливі такі повороти в культурі й зрушення у

системі установок і цінностей, за яких наука, освіта, просвіта можуть виявитися

головною мішенню.

Покликання до політики

[...] Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має

надзвичайно широкий зміст і охоплює усі види діяльності по самостійному керівництву. [...] Ми маємо намір у

даному випадку говорити тільки про керівництво чи надання впливу на керівництво

політичним союзом, тобто в наші дні –

державою.

Але що є “політичний” союз із погляду соціологічного

міркування? Що є “держава”? Адже державу не можна соціологічно визначити

виходячи зі змісту її діяльності. Майже немає таких задач, виконання яких

політичний союз не брав би у свої руки то тут то там; з іншого боку, немає

такої задачі, про яку можна було б сказати, що вона повсякчас цілком, тобто

винятково, властива тим союзам, що називають “політичними”, тобто в наші дні –

державам, чи союзам, що історично передували сучасній державі. Навпаки, дати

соціологічне визначення сучасної держави можна в кінцевому рахунку тільки

виходячи зі специфічно застосовуваного ним, як і всяким політичним союзом, засобу – фізичного насильства. “Усяка

держава заснована на насильстві”, – говорив у свій час Троцький у

Брест-Литовську. І це дійсно так. Тільки якби існували соціальні утворення,

яким було б невідоме насильство як засіб, тоді

відпало б поняття “держава”, тоді

настало б те, що в особливому сенсі слова можна було б назвати анархією.

Звичайно, насильство аж ніяк не є нормальним чи єдиним засобом держави, про це

немає й мови, але воно, мабуть, специфічний для неї засіб. Саме в наш час

відношення держави до насильства є функціональним. У минулому різним союзам,

починаючи з роду, фізичне насильство було відоме як цілком нормальний засіб. На

противагу цьому сьогодні ми повинні будемо сказати: держава є те людське

співтовариство, що усередині визначеної царини – царина включається в ознаку –

претендує (з успіхом) на монополію

легітимного фізичного насильства. Тому що для нашої епохи характерно, що

право на фізичне насильство приписується всім іншим союзам чи окремим особам

лише настільки, наскільки держава зі

свого боку допускає це насильство: єдиним джерелом “права” на насильство

вважається держава.

Отже, політика, зважаючи на все, означає прагнення до

участі у владі чи до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами,

чи то усередині держави, між групами людей, які її складають.

У сутності таке розуміння відповідає й слововжитку.

Якщо про якесь питання говорять: це “політичне” питання, про міністра або

чиновника: це “політичний” чиновник, про деяке рішення: воно “політично”

обумовлено, – то тим самим завжди мається на увазі, що інтереси розподілу,

збереження, зміни влади є визначальними для відповіді на зазначене питання, чи

обумовлюють це рішення, чи визначають сферу діяльності відповідного чиновника.

Хто займається політикою, той прагне до влади: або до влади як засобу, що

підпорядковується іншим цілям (ідеальним чи егоїстичної), або до влади “заради

неї самої”, щоб насолоджуватися почуттям престижу, що вона дає. [...]

Поняття політичного

[...] Рідко можна зустріти ясне визначення

політичного. У більшості випадків слово це вживається лише негативним чином, на

противагу іншим поняттям у таких антитезах, як “політика й господарство”,

“політика і мораль”, “політика і право”, а у праві це знов-таки антитеза

“політика і цивільне право” і т.ін. [...] Держава тоді виявляється чимось

політичним, а політичне чимось державним, і це коло у визначеннях явно є

незадовільне. У спеціальній юридичній літературі існує багато такого роду

описів політичного, котрі, однак, якщо незабаром вони не мають

політично-полемічного змісту, можуть бути зрозумілі, лише виходячи з

практично-технічного інтересу в юридичному чи адміністративному розв'язанні

одиничних випадків. [...]

Такого роду визначення, що відповідають потребам

правової практики, шукають власне лише практичний засіб для відмежування різних

фактичних обставин, що виступають усередині держави в її правовій практиці, але

метою цих визначень не є загальна дефініція політичного як такого. Тому вони

обходяться відсиланнями до держави чи державного, поки держава і державні

установи можуть прийматися за щось саме собою зрозуміле й міцне. Зрозумілі, а

тому й науково виправдані також і ті загальні визначення поняття політичного,

котрі не містять у собі нічого, крім відсилання до “держави”, поки держава

дійсно є чітка, однозначно визначена величина і протистоїть недержавним і саме

тому “неполітичним” групам і “неполітичним” питанням, тобто поки держава має

монополію на політичне. [...]

Навпаки, прирівнювання “державного до політичного”

стає неправильним і починає вводити в оману, що більше держава і суспільство

починають пронизувати одне одного; усі питання, що колись були державними,

стають суспільними, і навпаки: усі справи, які колись були “лише” суспільними,

стають державними. Тоді царини колись “нейтральні” – релігія, культура, освіта,

господарство, – перестають бути “нейтральними” (у значенні “недержавними” й

“неполітичними”). [...]

Визначити поняття політичного можна лише через пошук й

установлення специфічно політичних категорій. Адже політичне має свої власні

критерії, що починають своєрідно діяти на противагу різним, відносно

самостійним предметним областям людського мислення та діяльності, особливо на

противагу моральному, естетичному, економічному. Тому політичне повинно

полягати у власних розрізненнях, до яких може бути зведена уся у специфічному

змісті політична діяльність. Погодимося, що в області морального розрізнення

суть “добро” і “зло”; в естетичному – “прекрасне” і “потворне”; в економічному

– “корисне” і “шкідливе” чи, наприклад, “рентабельне” і “нерентабельне”.

Питання тоді полягає в тому, чи існує також особливе, іншим розрізненням

неоднорідне й не аналогічне, але від них усе-таки незалежне, самостійне і як

таке вже очевидне розрізнення як простий критерій політичного, й у чому це

розрізнення складається.

Специфічно політичне розрізнення, до якого можна

звести політичні дії і мотиви, – це розрізнення друга і ворога. Воно дає

визначення поняття через критерій, а не через вичерпну дефініцію чи

повідомлення його змісту. Оскільки це розрізнення не виводиться з інших

критеріїв, таке розрізнення стосовно до політичного є аналогічним відносно

самостійним критеріям інших протилежностей: добру й злу у моральному,

прекрасному й потворному в естетичному і т.ін. У всякому разі воно самостійно

не в тому змісті, що тут є справді нова предметна царина, але в тому, що його

не можна ні обґрунтувати за допомогою який-небудь однієї з інших зазначених

протилежностей, ні звести до них. Якщо протилежність доброго і злого просто,

без подальших застережень не тотожна протилежності прекрасного і потворного чи

корисного і шкідливого і її недозволено безпосередньо редукувати до таких, то

тим більше недозволено сплутувати чи змішувати з однієї з цих протилежностей

протилежність друга і ворога. Зміст розрізнення друга і ворога полягає в тому,

щоб позначити вищий ступінь інтенсивності чи з'єднання, асоціації чи

дисоціації; це розрізнення може існувати теоретично і практично незалежно від

того, чи використовуються одночасно всі ці моральні, естетичні, економічні чи

інші розрізнення. Не потрібно, щоб політичний ворог був морально злий, не

потрібно, щоб він був естетично потворний, не потрібно, щоб він неодмінно

виявлявся господарським конкурентом. Він є саме інший, чужий, і для сутності

його досить і того, що він в особливо інтенсивному змісті є щось інше і далеке,

так що в екстремальному випадку можливі конфлікти з ним, що не можуть бути

розв'язані ні початим заздалегідь установленням загальних норм, ні вироком

“непричетного” і тому “безстороннього” третього.

Можливість правильного пізнання і розуміння, а тим

самим і повноважна участь в обговоренні і проголошенні судження даються тут

саме і тільки екзистенціальною участю і причетністю. Екстремальний конфліктний

випадок можуть улагодити між собою лише самі учасники; лише самостійно може

кожний з них вирішити, чи означає в даному конкретному випадку інобуття чужого

запереченням його власного роду існування, і тому воно [інобуття чужого] відкидається

чи перемагається, щоб збережений був свій власний спосіб життя. У психологічній

реальності легко напрошується трактування ворога як злого й потворного, тому що

всяке розрізнення і поділ на групи, а найбільше, звичайно, політичне як

найдужче і найінтенсивніше з них використовує для підтримки всі придатні для

цього розрізнення. Це нічого не змінює у самостійності таких протилежностей. А

звідси випливає і зворотне: морально зле, естетично потворне чи економічно

шкідливе від цього ще не виявляються ворогом; морально добре, естетично

прекрасне й економічно корисне ще не стають другом у специфічному, тобто

політичному, змісті слова. [...]

Поняття “друг” і “ворог” варто брати в їхньому

конкретному, екзистенціальному змісті, а не як метафори чи символи; до них не

повинні підмішуватися, їхній не повинні послабляти економічні, моральні й інші

представлення, і менш за все варто розуміти їх психологічно, у

приватно-індивідуалістичному змісті, як вираження приватних почуттів і

тенденцій. “Друг” і “ворог” – протилежності не нормативні і не “чисто духовні”.

Отже, ворог не конкурент і не супротивник у загальному

значенні. Ворог також і не приватний супротивник, якого ненавидять у силу

почуття антипатії. Ворог, щонайменше евентуально, тобто за реальною можливістю,

– це сукупність людей, що протистоїть такій самій сукупності. Ворог є тільки

публічний ворог, тому що усе, що співвіднесено з такою сукупністю людей,

особливо з цілим народом, стає через це публічним. [...] Ворога в політичному

змісті не потрібно особисто ненавидіти. [...]

Цей нюанс дозволяє побачити такий легко фіксований

феномен. Усі політичні поняття, уявлення і слова мають полемічний сенс; вони

припускають конкретну протилежність, прив'язані до конкретної ситуації,

останній наслідок якої є поділ на групи “друг-ворог”, і вони стають порожньою і

примарною абстракцією, якщо ця ситуація зникає.

Нові аспекти політики

Основні труднощі у просуванні по шляху наукового

вивчення політики полягають у наступному:

1. Недолік вичерпного набору даних про політичні явища

з відповідною їхньою класифікацією й аналізом.

2. Схильність до расового, класового,

націоналістичного ухилу в інтерпретації доступних даних.

3. Брак досить чітких стандартів виміру і точного

знання про послідовність процесів.

Парадокс політики полягає в тому, що для збереження

об'єднання в боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами треба підтримувати в

його межах дисципліну; однак ця тверда дисципліна руйнує ті життєві сили

ініціативи, критицизму і реорганізації, без яких

влада об'єднання може бути втрачена. Повинна бути повна відповідність із

загальним зводом правил і норм, установлених державою, у противному випадку не

удасться уникнути анархії. Але усередині об'єднання необхідні і розумний

простір для волі критики, заперечень, для пропозицій та винахідливості.

Очевидно, що становище науки в цій ситуації досить складне через свідоме

зіткнення між інтересом групи і наукою чи через несвідоме відхилення від

наукового дослідження.

Через роз'єднаність політичних явищ виникають також

труднощі у встановленні чітких каузальних зв'язків між ними. Знаючи про події,

що відбуваються, ми виявляємо так багато причин, що не завжди можемо вказати на

ту з них, що безпосередньо викликала подію. З тієї ж причини важко прийти до

обґрунтованої згоди щодо розумної чи наукової політики й складно пророкувати

майбутні події.

Труднощі є й у відділенні особистості спостерігача від

соціальної ситуації, частиною якої він є, і досягнення об'єктивного відношення

дослідника до розглянутих явищ. У цьому, можливо, полягає основний камінь спотикання

в оцінці політичного процесу. Класи, раси і всі інші види співтовариств

висувають у якості обов'язкових так звані принципи, що є породженням їхніх

власних інтересів і, можливо, неусвідомлено виходять з цих інтересів у ході

загального використання. Так, політичне теоретизування у значній мірі є, як

з'ясовується при ближчому розгляді, завуальованою у більшій чи меншій мірі

пропагандою визначених інтересів. У теорії можливі елементи істини, однак

істина так розцвічена інтересами тих, хто висуває дану теорію, що не

відрізняється справжньою і незмінною цінністю. Думки більшості видатних

філософів, представників визначеної раси і нації щодо їхніх переваг потребують,

майже без винятку, серйозного уточнення. Те ж саме можна сказати про захисників

економічних класів й інших видів спільнот.

Існують труднощі в освоєнні механізму чіткого виміру

політичних феноменів. Аж до самого останнього часу воно було спрощеним і

нерозбірливим. Тільки з розвитком сучасної статистики з'явилися визначена

чіткість і точність у політичному фактологічному матеріалі. І донині існує

чимало нездоланних, очевидно, перешкод. Тому розробка адекватного механізму

огляду політичних сил ще попереду. [...]

Труднощі полягають й у відсутності того, що в

природознавстві називаються контрольованим експериментом. Фізик-дослідник

висуває тимчасову гіпотезу, намагаючись, по можливості, перевірити її за

допомогою експерименту, проведеного під його керівництвом і контролем. Ці

експерименти він може повторювати доти, поки не упевниться в істинності чи хибності

своєї гіпотези. Однак такі експерименти недоступні тим, хто вивчає політологію

чи іншу суспільну науку. Разом з тим реальні політичні процеси поступово

відтворюються в різних точках світу і на різних стадіях. У випадку повторення

цих процесів можна відновити спостереження і тим самим перевірити зроблені

висновки. Для цього, однак, необхідно виробити більш точний механізм.

Демократія і тоталітаризм

У термін “політика” вкладають багато значень. Говорячи

про політику внутрішню й зовнішню, про політику Рішельє й про політику в царині

виноробства чи буряківництва, часом безнадійно намагаються знайти хоч щось

загальне серед різноманітних значень терміна. У своїй недавній книзі Бертран де

Жувенель відзначив, що через величезні розходження в тлумаченні цього слова

найкраще довірятися власній думці. Можливо, він має рацію, але, на мій погляд,

у безладдя можна внести якусь логіку, зосередившись на трьох основних

розходженнях, при уважному розгляді цілком обґрунтованих. Огюст Конт любив

порівнювати різні значення того самого слова і з зовнішньої строкатості

виділяти його глибинне значення. Перше розходження зв'язане з тим, що словом

“політика” перекладаються два англійських слова, у кожного з яких є свій зміст.

І справді, англійці говорять роlicy і

роlitics – і те й інше французькою – “політика”.

Роlicy –

концепція, програма дій, а то й сама дія однієї людини, групи людей, уряду.

Політика у сфері алкоголю, наприклад, – це вся програма дій стосовно даної

проблеми, у тому числі проблеми надлишків чи браку виробленої продукції.

Говорячи про політику Рішельє, мають на увазі його погляди на інтереси країни,

цілі, до яких він прагнув, а також методи, якими він користався. Таким чином,

слово “політика” у його першому значенні – це програма, метод дій чи самі дії,

здійснювані людиною чи групою людей стосовно якоїсь однієї проблеми чи

сукупності проблем, що стоять перед співтовариством.

В іншому змісті слово “політика” (англійське роlitics) відноситься до тієї сфери громадського

життя, де конкурують чи протиборствують різні політичні (у значенні роlicy) напрямки. Політика-сфера – це сукупність,

усередині якої боряться особистості чи групи, що мають власну роlicy, тобто свої цілі, свої інтереси, а то й свій

світогляд.

Ці значення терміна, незважаючи на їхні розходження,

взаємозалежні. Одні політичні курси, обумовлені як програми дій, завжди можуть

увійти в зіткнення з іншими. Програми дій не обов'язково погоджені між собою; у

цьому відношенні політиці як сфері громадського життя властиві як конфлікти,

так і компроміси. Якщо політичні курси, тобто цілі, до яких прагнуть

особистості чи групи усередині співтовариства, цілком суперечать один одному,

це призводить до безкомпромісної боротьби, і співтовариство сполучає плани,

частково суперечні один одному, а частково сумісні.

У правителів є програми дій, що не можуть, однак,

перетворюватися в життя без підтримки з боку керованих. А керовані рідко

одностайно схвалюють тих, кому їм слід коритися. Багато добромисних людей

уявляють, начебто політика як програма дій шляхетна, а політика як зіткнення

програм окремих осіб і груп низенна. Уявлення про можливе існування

безконфліктної політики як програми дій правителів, ми це побачимо надалі, є

помилковим.

Друга відмінність пояснюється тим, що те ж саме слово

характеризує одночасно і дійсність, і наше усвідомлення цієї дійсності. Про

політику говорять, щоб позначити і конфлікт між партіями, і усвідомлення цього

конфлікту. Таке ж розходження прослідковується й у слові “історія”, що означає

чергування суспільств чи епох і наше знання про нього Політика – одночасно і

сфера відносин у суспільстві, і наше пізнання цієї сфери; можна вважати, що в

обох випадках у змістовної відмінності джерела ті ж самі.

Усвідомлення дійсності – частина

самої дійсності. Історія в

повному значенні цього терміна існує остільки, оскільки люди усвідомлюють своє

минуле, розходження між минулим і сьогоденням і визнають різноманіття

історичних епох. Так само політика як сфера громадського життя припускає

мінімальне усвідомлення цієї сфери. Люди в будь-якому співтоваристві повинні

хоча б приблизно уявляти, хто віддає накази, як ці діячі вибиралися, як

здійснюється влада. Передбачається, що індивіди, що складають будь-який

політичний режим, знайомі з його механізмами. Ми не змогли б жити в умовах тієї

демократії, яка існує у Франції, якби громадяни не відали про правила, за якими

цей режим діє. Разом з тим будь-яке пізнання політики може наштовхуватися на

протиріччя між політичною практикою існуючого ладу й інших можливих режимів.

Варто лише вийти за рамки захисту і прославляння існуючого ладу, як треба

відмовитися від якої б там не було його якісної оцінки (ми поводимось так, інші

– інакше, і я утримуюся від того, щоб висловлювати судження про відносну

цінність наших методів, так само як і тих, до яких вдаються інші) чи ж вишукувати

критерії, за якими можна визначити кращий режим.

Третя відмінність, найважливіша, випливає з того, що

те ж саме слово (політика) позначає, з одного боку, особливий розділ соціальної

сукупності, з іншого боку – саму цю сукупність, розглядувану з певної точки

зору.

Соціологія політики займається визначеними

інститутами, партіями, парламентами, адміністрацією в сучасних суспільствах. Ці

інститути, можливо, являють собою деяку систему – але систему приватну на

відміну від родини, релігії, праці. Цей тип соціальної сукупності має одну

особливість: він визначає обрання тих, хто править усім співтовариством, а

також спосіб реалізації влади. Інакше кажучи, це розділ приватний, вплив його

на ціле помітний негайно. Можна справедливо заперечити, що економічний сектор

теж впливає на всі інші аспекти громадського життя, але голови компаній керують

не партіями чи парламентами, а господарською діяльністю, і у них є право

приймати рішення, що стосуються всіх сторін громадського життя.

Зв'язок між якимсь аспектом і соціальною сукупністю в

цілому можна також представити в такий спосіб. Будь-яка взаємодія між людьми

припускає наявність влади; отож, сутність політики полягає в способі здійснення

влади й у виборі правителів. Політика – головна характерна риса співтовариства,

тому що вона визначає умови будь-якої взаємодії між людьми.

Усі три відмінності піддаються осмисленню, вони цілком

обгорунтовані. Політика як програма дій і політика як сфера громадського життя

взаємозалежні, оскільки громадське життя – це та сфера, де протиставляються

одна одній програми дій; політика-дійсність і політика-пізнання теж

взаємозалежні, оскільки пізнання – складова частина дійсності; нарешті,

політика-приватна система призводить до політики-аспекту, яка охоплює все

співтовариство внаслідок того, що приватна система впливає на все

співтовариство.

Далі. Політика – це насамперед переклад грецького

слова “роliteia”. По суті те, що греки називали режимом

поліса, тобто способом організації керівництва, відмітною ознакою організації

всього співтовариства.

Якщо політика по суті лад співтовариства чи спосіб

його організації, то нам стають зрозумілими характерні відмінності як у

вузькому, так і в широкому змісті. Дійсно, у вузькому змісті слова політика –

це особлива система, що визначає правителів і спосіб реалізації влади; але

одночасно це й спосіб взаємодії особистостей усередині кожного співтовариства.

Друга відмінність випливає з першої. У кожного

суспільства свій режим, і суспільство не усвідомлює себе, не усвідомлюючи при

цьому розмаїтості режимів, а також проблем, що породжуються такою розмаїтістю.

Тепер розходження між політикою-програмою дії і

політикою-сферою стає зрозумілим. Політика в першому значенні може виявляти

себе різними шляхами: політика тих, хто зосередив у своїх руках владу і її

здійснює; політика тих, хто владою не володіє але хоче нею заволодіти; політика

особистостей чи груп, що переслідують свої власні цілі і схильні застосовувати

свої власні методи; нарешті, політика тих, що прагнуть до зміни самого ладу.

Усе це – не що інше, як програми дій, вузькі чи глобальні, у залежності від

того, чи йде мова про внутрішні задачі режима чи про цілі, пов'язані з самим

його існуванням.